Притча Дружба

Притча Дружба
Хлопчик та світлячок
Сонце сідало. По галявині бігли зелені хвилі, пропадаючи на горизонті. Навколо пахло вечірньою прохолодою. Птахи замовкли, поступившись місцем нашому герою. Він видерся на залишки трухлявого пенька, щоб бути вище, і заспівав. Це був світлячок — маленька комашка. Його спів не можна порівняти з треллю солов’я. Він просто співав, співав від любові до життя. І, хоч його вокальні дані були не дуже, він думав, що співає чудово, адже у нього завжди було так багато слухачів, вони їм захоплювалися, кожен хотів бути його другом. Але дурний світлячок не розумів, що це все не тому, що він гарно співав, а лише тому, що він мав дуже незвичайну властивісь: на відміну від інших світлячків, його панцир не просто горів зеленим вогником, а переливався всіма кольорами веселки, як добре гранований діамант. А діаманти в ціні, тому-то він і став таким популярним.
Адже у людей теж є одна цікава риса: якщо одна людина сказала, що знайома з чудовим світлячком, який блищить, як діамант, то інша вирішить у що б то не стало стати його другом, бо вона же нічим не гірше, за ним третя, четверта., а навіщо — ніхто не знає, просто це престижно.

Отже світлячок безтурботно співав свою пісеньку. Він не знав напам’ять слів цієї пісні і не повторив би її двічі. Він просто співав про те, що бачив: прекрасну картину заходу сонця, красиве небо, зелене море трави, сльози роси та любов. Він у всьому бачив любов. Закінчивши пісеньку, світлячок помітив, що у нього з’явився слухач: білявий хлопчик сидів поруч у траві, повернувши голову до призахідного сонця. Світлячок зрадів, що у нього є глядачі, і постарався вкласти в перелив свого панцира всю красу, яку тільки міг. Але, на його подив, хлопчик це не помітив, світлячок навіть трохи образився. Але вирішив все-таки дізнатися, чи сподобався хлопчикові його блиск, хоча він у цьому не сумнівався:

— Ну, як? — діловито запитав він, граючи променями сонця.

— Гарно… — сказав хлопчик з якимось подивом в голосі.

— Яке гарне сонце, ніби зріла вишня,- фальшивив світлячок, придумуючи все нові і нові порівняння. А хлопчик продовжував нерухомо сидіти, дивлячись у бік сонця, що вже йшло.
Світлячок до ранку співав хлопчикові, а на світанку втік до своїх друзів, які наввипередки кликали його до себе, щоб похвалитися відомим гостем — діамантовим вогником. Світлячок пропадав серед лестощів і захоплення і лише іноді вдавався на галявину, де в будь-який час його чекав хлопчик. Світлячок йому співав, розповідав про свої пригоди, а потім зникав. Вони були знайомі вже цілий рік. Час минав і світлячок постарів. І, о, лихо, він потьмянів і перестав бути схожим на діамант. І ось, одного разу, коли він заспівав, хтось шепнув:
— Чого ви тут дивитесь, сліпі чи що? Він же тьмяний як уламок скла.
Один сказав… Та друзів більше не було, в гості не кликали, їм не захоплювалися, а хтось ще й сказав, що слуху у нього немає. У відчаї побрів світлячок, куди очі дивляться. І прибрів, на своє здивування, все на ту ж галявину, де чекав його хлопчик. Світлячок підійшов до нього і зітхнув. Але хлопчик почув і, не обертаючи голови, запитав:

— Що сталося? Я так по тобі скучив.

— А хіба ти не бачиш?

— Ні,- чесно відповів хлопчик

— Ну, та гаразд,- сказав світлячок.

— Розкажи мені, що ти бачиш,— попросив хлопчик.

— Що? — здивувався світлячок.

— Ну, заспівай свою пісеньку. Мені так подобається слухати, як ти гарно описуєш природу, небо, сонце, траву… От би хоч разок глянути на це.

І тільки тоді до світлячка дійшло, що хлопчик сліпий і йому все одно, блищить він чи ні. Йому важливо те, що він говорить, те, що він приходить. Він йому потрібен навіть без блиску. Він йому потрібен!

— Давай я тобі розповім про дружбу.

— А що це таке? Ти раніше не співав мені про це.

— Раніше я просто не знав, що це таке, а тепер знаю.